Евтаназія чи смертна кара?

Деякі розуми над нещодавнім рішенням Апеляційного суду Брюсселя дозволити евтаназію цілком здорового громадянина

Евтаназія чи смертна кара?

Коли чуємо про евтаназію, думаємо про смертельнохворих, невиліковних людей, котрі вже не можуть зносити своїх страждань. Однак розповім про свіжий і цілком відмінний випадок – з життя захотів піти цілком здоровий чоловік – повноцінний фізично і при своєму глузді.

У вересні Апеляційний суд Брюсселя прийняв рішення, якого раніше юстиція не зустрічала. Судді визнали право засудженого, що провів за гратами біля 30 років за вбивства і зґвалтування, 52-літнього Франка Ван Ден Блекена (Frank Van Den Bleeken) піти з життя. Адвокат вбивці Йос Вандер Велпен (Jos Vander Velpen) мотивував прохання підопічного тим, що він не може витримати душевних страждань і вважає, що ніколи не зможе виправитися, то ж завжди становитиме небезпеку для суспільства.

Судовий вирок знову оживив в Європі дискусію про евтаназію, яка сьогодні дозволена лише в небагатьох країнах світу. В Європі це Голандія, Люксембург, Албанія та, власне, Бельгія. В усіх надзвичайним правом можна користатися ніби то з виключно медичних мотивів. Однак в тій самій Бельгії, де добровільно йти з життя можна вже 12 років, чим щороку користується понад 1000 осіб (в 2013 рекордні 1807), межі дозволеного неодноразово переглядалися. Спершу евтаназія передбачалася лише для старших людей, потім і для смертельно хворих дітей. Однак, в Антверпені лікарі погодилися умертвити близнюків лише тому, що ті втрачали зір. А минулоріч на бажання позбавили життя цілком здорового Натана Верхельста (Nathan Verhelst). Нещасний народився дівчинкою, відчував себе некомфортно і вирішив провести операцію по зміні статі, однак і це не принесло йому полегшення, то ж він звернувся по евтаназію. Та чи є функцією медицини і лікарів іти на зустріч кожному, хто прийде до шпиталю, покаже довідку про якусь «хроніку», чи ж просто поскаржиться й попросить: «Вкоротіть мені віку»? А як же ж ті самі психологи і психотерапевти – капітулюють і визнають свою профнепридатність?

В випадку ж Ван Ден Блекена, в’язень бореться не з хворобою, а лише з власним сумлінням. Він заточений не в страждальному тілі, а лише в тюремній камері. Проблема жити з тягарем власного гріху є типовою для усіх ув’язнених, тим більше на довічний термін. В Бельгії, як і у всіх європейських країнах, кара смерті давно скасована. Але зараз, фактично, стикаємося з тим, що сам в’язень більше б вподобав смертельний вирок ніж позбавлення волі. А система правосуддя ніби підіграє йому. То що ж це, – смертна кара по власному бажанню? Так би мовити, не захотів грати по загальноприйнятих в суспільстві правилах, взяв і вийшов з гри? Чи не визнала юстиція свою безсилість, фактично уневажнивши попереднє рішення суду про ув’язнення, від якого, в’язень, просто взяв, захотів і відмовився? Думаю, як правникам, так і широкому загалу тут є над чим задуматися, хоча бельгієць до того часу, певне, вже не житиме. Однак прецедент не стане менш актуальним,адже вже більше 20 в’язнів невеликого королівства подали до суду аналогічні прохання – цікаво, які рішення суди прийматимуть по них – чи ж то бельгійцям потайки захотілося смертної кари, на скасування якої пішло стільки часу і стільки зусиль мислителів, адвокатів, правозахисників, активістів?

28.09.2014 р.                                                                           Віто Надашкевич