Бути науковцем – класно?

Відповідь дає мікробіолог з Лозани Орест Кузик. З молодим європейським науковцем, вихідцем з України, порозмовляємо про актуальні проблеми наукової сфери та життя науковців: організацію роботи, пошук фінансування, кар’єрне зростання, професійне визнання, порівняємо європейську та українську специфіки існування наукового середовища.

Партнери та провідні фахівці Компанії Law Craft “Доступність правильних рішень” активно займаються науковою діяльністю, в. ч. числі організовують щорічну наукову конференцію “Економіко-правові виклики року” та видають однойменний збірник.

Компанія Law Craft пропонує науковцям послуги в сфері права інтелектуальної власності: проведення патентного пошуку, реєстрація авторських та суміжних прав, патентування, укладення ліцензійних договорів, захист прав в судовому та позасудовому порядку тощо. 

Бути науковцем – класно?

Шляхи подолання хронічної мієлоїдної лейкемії – різновиду раку крові – саме над цим зараз працює молодий науковець зі Львова Орест Кузик в Швейцарському інституті експериментальних ракових досліджень в Лозанні. Серед іншого, разом з групою колег, займається розробленням нового методу блокування сигналів, які і призводять до неконтрольованого поділу ракових клітин. Після навчання у Відні та Мадриді львів’янин (хоч вже і бувший) поєднує дослідницьку практику з академічною кар’єрою.

В (Віто Надашкевич): Оресте, коли Ви вирішили пов’язати своє життя з наукою? Як сталося, що зайнялися саме прикладними дослідженнями, а не теоретичною складовою?

О (Орест Кузик): Рішення прийняв в старших класах. Я навчався в міжнародній школі у Любліні і в нас була чудово зорганізована програма вивчення природничих наук. Вчителі заохочували до лабораторних експериментів, учні самі могли визначати цілі та хід робіт. Саме тоді мене зацікавила молекулярна біологія – зрозумів, що через «локальні» експерименти в лабораторії можна полегшити долю багатьох людей у цілому світі.

В: Чи важко було віднайти себе в Європі? Були труднощі?

О: Думаю, що інтегруватися допомогла освіта – спершу Польща, потім Австрія та Іспанія. Звісно були труднощі, я навіть втратив цілий рік через те, що посольство відмовило у візі. Однак бюрократія переломлюється, мовні бар’єри долаються, практичні навики здобуваються, персональні конфлікти переростають у повагу й дружбу. Пошук місця в докторантурі тривав в останні місяці навчання у Відні. Шукав, як через І-нет, так і через персональні контакти з професурою. Звісно на кожні 10 заявок отримуєш 1-2 позитивні відповіді

В: Науковцям у Європі живеться спокійно? Яка відмінність наукового середовища в Україні і Європі ?

О:Науковці тримають пальці на пульсі розвитку науки і технологій. Вони багато працюють, часто міняють місця роботи, порівняно з не науковцями у них зовсім неспокійне життя. Інша справа в Україні – там стабільний застій… Жартую J

В: Без сумніву в кожному жарті лише крихта жарту, особливо коли він від науковця… J

О: В Україні легше розвивати науку, яка не вимагає значної фінансової підтримки, скажімо біоінформатику. Однак українській науковій сфері притаманні консерватизм і навіть деякий формалізм, що стримує розвиток не менше ніж брак коштів. Ці останні проблеми породжують і попередню – не розробляються грантові інструменти, держава скорочує наклади, адже вже багато років практично немає відчутної віддачі, для бізнесу вона взагалі смішна. В сучасних умовах науковці мають бути гнучкими, підприємливими. Просто сидіти в лабораторії і чекати на підтримку зовні – шлях в нікуди.

В: Чи уявляєте своє повернення до України?

О: Зараз я хочу продовжувати дослідження в сфері клітинної біології і на жаль не бачу перспективи для проведення якісних комплексних дослідів в Україні. Академічне суспільство і організаційно-матеріальне підґрунтя в розвинутих та розвиваючихся країнах Америки, Європи, Далекого Сходу дають шанс на розкриття власних можливостей, внеску своєї лепти у світову науку, адже останнє і є основною мотивуючою силою для науковця. Я готовий допомагати розвитку науки в Україні. На разі я з радістю перекладаю та редагую наукові тексти з української мови для публікацій або запитів на фінансування. Маю надію в майбутньому давати можливість виходити в широкий світ українським студентам, допомагати з пошуком фінансування проектів і з встановленням продуктивних співпраць з лабораторіями у всьому світі, адже зараз українська наука достатньо автаркічна.

В: Ситуацію в Україні можна виправити?

О: Так, але цим слід займатися вже – з кожним роком наздогнати світ буде все важче.

В: Що слід зробити щоб «догнати і перегнати»?

О: Не треба винаходити ровера. В наукових інституціях Швейцарії, як і цілої Європи існує зовнішній нагляд-зовнішнє консультування. На практиці це виглядає так: раз в кілька років до інституту приїжджає група експертів – 5-6 наукових «світочів». Вони аналізують роботу, вносять пропозиції. І це дійсно допомагає! Це не так, як в Україні – львів’яни поїхали похвалили харків’ян просто так, бо знають, що через рік ті приїдуть похвалити їх. Ці кругові поруки треба розривати, експерт має бути незалежним, так само як і грантодавець від науковців. Слід розробляти систему національних грантів, гроші мають даватися за реальні результати, а не за купи макулатури (я про звіти). Також треба знищити стереотип науковця-лектора – викладацька і наукова робота – різні речі.

В: Оресте, в Україні багато хто говорить, що поза межами колишнього СРСР фундаментальна наука не фінансується. Чи дійсно так є?

О: Це не відповідає дійсності. Фінасування йде переважно з державних інституцій. Сьогодні в ЄС розроблено чимало пан-європейських інструментів підтримки. Звісно обсяги дотацій важко порівняти з комерційними інвестиційними проектами, причиною чому є те, що від наукового розвитку держава заробляє опосередковано. Якщо науковець працює на корпорацію його винахід вважатиметься робочою розробкою, якщо ж фінансується державою то дослідник залишить всі (чи практично всі) майнові права при собі. Звісно слід мати хорошого патентного повіреного. Сьогодні гроші «не шукають» науковця – все навпаки. Однак існує чимало фундацій – як спеціалізованих, так і загальних. Скажімо, Фонд науки і технологій Відня береться за все від квантової фізики до соціології.

В: Кому саме поступають гроші з фундацій: інституту, лабораторії, науковій групі?

О: Буває по різному. Загалом кількість грантів обернено пропорційна до їх величини. Тож переважна більшість невеликі й орієнтовані на наукові групи – основну базову одиницю сучасної науки (3-20 осіб). Інститут забезпечує навчальний процес, утримування будівлі, секретаріату. Експерименти – це справа групи. Шеф групи займається її адмініструванням, пошуком дотацій. На це він витрачає навіть до половини робочого часу, через що страждає його наукова продуктивність. Тому іноді інститути створюють окремі грантові відділи. Їх єдине завдання – оформляти заявки і вибивати гроші. Однак така практика малопоширена. Звісно найбільше грошей видається на «гарячі» теми. Вибір далеко не завжди слушний, багатьом грантодавцям, можна сказати, бракує стратегічного підходу.

В: Фундатор контролює результат?

О: Поточного контролю практично нема. Є внутрішній зі сторони інституту, окрім того результати знадобляться при наступному зверненні до донора.

В: Тож уявлення про те, що науковці перебувають в напіврозслабленому стані, сидять й нічого не роблять будучи «утриманцями» – це міф?

О: Байка. Науковець постійно перебуває під стресом. По-перше від нестабільності фінансування – грантового пресингу. Інший тиск – пресинг публікацій. Нема публікацій – нема кар’єрного просування, навіть якщо ти чудовий викладач і першокласний дослідник.

В: Редактори наукових журналів командують парадом?

О: Віднедавна їх вплив дійсно сильний. Причина проста – кількість науковців зростає значно швидше аніж наукових видань. Посилюється конкуренція і зловживання. Проблемою є й те, що падає роль публікацій у спеціалізованих журналах натомість в універсальних, «топових» – зростає. Сьогодні журнали не платять гонорари ані за рецензії, ані за наукові статті. Іноді сам автор має заплатити – скажімо за друк кольорових малюнків, або ж за безкоштовний доступ до своїх матеріалів у мережі, чим будуть користатися інші науковці.

В: Навіщо спонсорувати вільний доступ до своїх статей в Інтернеті?

О: Щоб інші легше знаходили твої праці і їх цитували. Індекс цитування прораховується для кожного наукового співробітника і є дуже важливий для його кар’єри.

В: Тож це своєрідна «наукова панщина». Хочеш-не хочеш – публікуйся, або лишися за бортом кар’єрного росту. А як виглядає сам шлях росту?

іО: Оо… Він довгий і непростий. Спершу докторантура, потім 2-3 постдоки, лише тоді можеш претендувати на роль лідера групи, потім стаєш професором – спершу асистент-проф., потім асоційованим, нарешті повним. Раніше 50-ти до вершини не піднятися. Стабільність починається зі здобуття тенури – посади асоційованого професора. Цього досягаєш в 45-50 річному віці – врешті потрапляєш в систему і з неї тебе вже важко вичавити.

В: А як з тими хто не дійде, лишиться за бортом?

О: Елементарна математика говорить, що у докторанта є лише 10-30% шансів стати керівником групи. Відбувається жорсткий відбір. Сьогодні держава втратила контроль над кількістю докторантів – ВНЗ випускають занадто багато молодих науковців. Переважно вчені керуються принципом: кооперація ліпше ніж конкуренція. Однак є й остання, є і підступ і підлість. Щоб не відставати від інших приходиться жертвувати сім’єю, друзями, можливо здоров’ям. Успішні науковці працюють до 80 год. на тиждень. Це нормально, аврал – це 120 год.! Порахуйте скільки це в день J. Звісно можна завжди піти працювати на підприємство – там заплатять на 20-30% більше ніж в академічній сфері.

В: А які взагалі заробітки у науковців?

О: Не дуже високі. Такої «лафи», якою тішилися в СРСР (400 р. проти 250 р. у хорошого інженера) нема і не передбачається J. Я спостерігаю певну зрівнялівку. Молодий науковець заробляє практично так само як і продавець в магазині. Заробки торгового агента чи програміста в 1,5 – 2 рази вищі, а професор заробляє більше в три рази. Але який шлях до тенури треба подолати! Основна мотивація науковців – слава і визнання, рідше – альтруїзм. Звісно є й додаткові «бонуси» – можна багато їздити по світу, спілкуватися з різними людьми, прожити життя більш творчо.

В: Відомо, що фінансова «непривабливість» і колосальна працеємність наукової роботи відвертає від неї мешканців багатих США та Канади. Там науковці – це індійці та китайці. В Європі спостерігаються подібні тенденції?

О: Не настільки масово, але так. Скажімо в моїй лабораторії працює лише один швейцарець (!). В Європі все залежить від регіону. Так в Австрії дуже багато «югів» – вихідців з колишньої Югославії. В Німеччині чимало поляків. Індійців, японців, корейців – зустріти можна практично в кожній науковій групі.

В загальному, все про що ми говоримо, не робить науковців щасливими чи багатими, однак саме так досягається конкурентоздатність наукової сфери.

В: Поза роботою, як виглядає Ваш стиль життя у Лозанні?

О: Жити тут як на курорті – свіже повітря, гори, озеро, в якому можна купатися. Рано встаю, пізно лягаю, на роботу, по закупи та інші справи їжджу на ровері. Винаймаю невелику кавалерку, в котрій все на купу, скажімо вмивалка маскується під шухляду в шафі.

P.S. Вже після нашої розмови п. Орест ознайомився з інтерв’ю і попросив внести наступне доповнення.

О: Як, на мене вийшло несподівано песимістично і якби прочитав це інтерв’ю будучи студентом, подумав би: «І пощо в ту науку лізти?». Певно справа в покликанні. Науковці люблять свою роботу, насправді бути науковцем – класно, а наука – це «дико» цікаво.

 24.08.2013                                                                           Віто Надашкевич

Опубліковано: Дзеркало тижня, №39 (136), 25 жовтня 2013 року